Без ніг, але з жагою до життя

Без ніг, але з жагою до життя

Дві історії людей з обмеженими-необмеженими можливостями

Цього тижня в Україні на різних рівнях проходять заходи з нагоди Міжнародного дня прав людей з інвалідністю, який відзначають 3 грудня. Це привід нагадати про найбільш незахищених громадян суспільства, привернути увагу до їхніх проблем, прав, повсякденного життя.

В Україні живе 2 мільйони 703 тисячі людей з різними формами інвалідності, яка може бути вродженою чи набутою. На жаль, ніхто не застрахований від подій, що здатні кардинально змінити усталений ритм життя. Але силі духу багатьох людей з інвалідністю часто можуть позаздрити здорові. Наша розповідь – саме про тих, хто не спасував перед викликом долі.

НА ПРОТЕЗІ ПІД ВОДУ, НА ГОРУ Й ПО СКЕЛЯХ

Близько дев’яти років тому полтавець Дмитро Бєляєв разом із трьома товаришами поїхав кататися на сноубордах на Закарпаття. На підйомнику вони піднялися на гору Гемба. Під час спуску сноубордистів накрила снігова лавина шириною близько 300 метрів. На жаль, киянин Максим Пономаренко загинув, а Дмитра лавина частково виштовхнула на поверхню. Він зумів протриматися на морозі у безпорадному стані 27 (!) годин. Йому неймовірно пощастило, говорили тоді рятувальники, бо з такими травмами людина витримує на холоді щонайбільше пів доби.

Ліву ногу Дмитрові лікарі змушені були ампутувати. Але це не стало приводом скасовувати весілля, яке було призначене заздалегідь. З Мариною, своєю майбутньою дружиною, чоловік був знайомий ще з підліткового віку. Обручками закохані обмінялися в лікарні Ужгорода, одразу після того, як Дмитра прооперували. А через місяць після цього розписалися.

Так, його життя розділилося на «до» і «після», однак розпачу в молодого чоловіка не було. Уже через місяць після того, як у Дмитра з’явився протез американського виробництва з кількома модулями, він почав їздити з ним на велосипеді, занурюватися під воду і навіть піднявся на Ай-Петрі. Щоб швидше звикнути до протеза, молодий чоловік не знімав його протягом дня, а щоб не втрачати мобільності, продав автомобіль із механічною коробкою передач і купив з автоматичною. Менш ніж за півроку після ампутації, ще пересуваючись на милицях, сів за кермо машини і поїхав у Харків захищати дипломну роботу зі спеціальності «Комп’ютерні технології».

- Я ніколи не почувався людиною з інвалідністю, – усміхається 33-річний Дмитро. – Не користувався паличкою при ходьбі. І моя кульгавість практично не помітна. До речі, той крутий американський протез я давно змінив на наш, полтавський. На Полтавському експериментальному протезно-ортопедичному підприємстві, між іншим, роблять дуже хороші, надійні протези, які функціонують без постійних підзарядок.

Єдине, що напружує людину зі штучною ногою й без палички, так це сходи без перил, особливо взимку. Спочатку Дмитро нерідко падав на них, спускаючись униз. Але й зараз, хоч і навчився вже тримати рівновагу, не завжди почувається впевнено перед таким викликом.

У житті «до» Дмитро працював інструктором із дайвінгу в Криму, а також мав фірму з утеплення будинків із використанням промислового альпінізму. Працювати на висоті він почав одразу ж і «після» – заміри для канатних парків робив іще під час реабілітації. Зараз такі парки побудовані у Києві, Полтаві, Черкасах, Буковелі…

- Зараз я керую бригадою монтажників, займаюся пошуком замовників, проєктуванням, – розповідає Дмитро. – Вдома практично не буваю. Хотілося б, звісно, більше часу проводити з дружиною і двома синами. Старший уже третьокласник, а меншому – п’ять із половиною років. Обидва, до речі, люблять екстрим. Час швидко летить… Але по-іншому в мене не виходить.

А сноубординг залишився для Дмитра Бєляєва в минулому. Каже, всього раз спробував спуститися на дошці з гори, але колишнього кайфу не відчув.

«БУЛА Б У МЕНЕ ХОЧ ОДНА НОГА, Я ЗРОБИВ БИ ДЛЯ ФРОНТУ НАБАГАТО БІЛЬШЕ»

Бійці на передовій іноді питають у Гриші, доки він буде їздити до них. Мовляв, не той уже вік. А він відповідає їм: «Поки ви тут стоятимете, доти я буду їздити до вас».

«Війна вже закінчилася, а ти все гроші збираєш», – докоряє дехто йому в Херсоні. Таких дядя Гриша запрошує з собою в поїздку на фронт, щоб їм відкрилися очі. Жоден іще не погодився.

Григорію Миколайовичу Янченку 74. Сім останніх років він ледь не щодня, мов на роботу, приїжджає на колісному кріслі до торгово-розважального центру «Фабрика» в обласному центрі й просить пожертви для підтримки захисників України. За цей час на потреби фронту чоловік зібрав 4 мільйони гривень!

«Ви не уявляєте, як мені було важко ставати «жебраком», – розповідає про те, з чого починалася його волонтерська діяльність, Григорій Янченко. – Я ж усе життя працював, нічого ні в кого не просив, завжди лише на себе розраховував. За професією – інженер-технолог, десятки років віддав Херсонському домобудівному комбінату. Навіть коли залишився без однієї ноги, зміг працювати кранівником. Виїхати на вулиці міста із протягнутою рукою було дуже складно. Але як інакше я зміг би допомогти хлопцям на передовій?»

Перші кілька місяців збір коштів ішов важко. А тоді Григорій Миколайович на своєму «робочому місці» установив стенд із фотографіями з фронту – люди побачили, що він не «чорний» волонтер, а реально допомагає бійцям, і тоді стався сплеск патріотизму й щедрості.

Спочатку Григорій Янченко спільно з іншими волонтерами возив добровольцям на фронт солодощі, каву-чай. А коли вони почали замовляти берці, оптику, бронежилети, ліки, сухий спирт, білизну тощо, зважився збирати гроші. Назбиравши якусь суму, сідав разом із товаришами у набитий всякою всячиною бус і їхав на передову, щоб передати все те особисто солдатам і потиснути їхні руки.

У нього вже є постійні благодійники. Є дуже багаті, бізнесмени, є й літні люди, діти. Хтось жертвує гроші, а хтось передає запчастини до техніки, які на передовій завжди потрібні. «Ех, була б у мене хоч одна нога, я зробив би для фронту набагато більше!» – зітхає Григорій Миколайович.

Інвалідність чоловік отримав унаслідок поранення, коли служив у сумнозвісній Псковській десантній дивізії. У 1968 році, коли Радянський Союз увів війська в Чехословаччину для придушення народного повстання, цю дивізію кинули в зону протистояння. Саме тоді солдат Янченко потрапив під обстріл і повернувся додому з безліччю осколків у кінцівках, які лікарі не ризикнули виймати. А більш як через тридцять років осколки почали відторгатися. Спочатку гангрена вразила одну ногу, тоді другу, потім – пальці рук. Йому зробили 34 (!) операції. З 2004 року він пересувається на візку, однак дядя Гриша, як багато хто його називає, не вважає це особистою трагедією. Головне, говорить, щоб душа не була покалічена й голова працювала.

«Іноді, наслухавшись розмов про те, що війна закінчилася, думаю, може, й справді не варто вже просити пожертви, настав час залишити цю роботу, – каже Григорій Миколайович. – А вранці прокидаюся й думаю: «От я спав на чистій постелі, наді мною не свистіли снаряди, у мене є домашня їжа, а там хлопці мерзнуть в окопах, харчуються всухом’ятку й щохвилини ризикують своїми життями». Піднімаюся – й збираюсь на «Фабрику».

Внесок Григорія Янченка в майбутню перемогу високо оцінений громадськістю. Йому присвоїли звання почесного громадянина Херсона, він удостоєний ордена «Народний герой України», медалі «За жертовність і любов до України». Двічі здобував перемогу в національному конкурсі «Благодійник року».

*  *  *

Понад 6% населення нашої країни має ті чи інші порушення, що не дозволяють їм почуватися повноцінно в усіх ситуаціях. У людей з інвалідністю є труднощі з пересуванням, доступом до об’єктів інфраструктури, з отриманням роботи тощо.

Завдання суспільства – не залишити людину наодинці зі своїми проблемами, надати їй необхідну допомогу для відновлення здоров’я, полегшення фізичного та морального стану. Цьому сприяє, зокрема, і реалізація проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», що реалізується Міністерством соціальної політики за участі Світового банку.


Добавить комментарий